Вкинута у засоби масової інформації концепція «дарунку» М.Хрущова Україні насправді позбавлена підстав. М.Хрущов так само відстоював імперські, тобто російські національні інтереси, як і його попередники В.Ленін і Й.Сталін. Його рішення в національній політиці, у тому числі епізод з Кримом, випливали з інтересів захисту радянської імперії в обставинах, що змінилися.

Передача Криму Україні була добре продуманими політичним кроком радянської влади. Друга світова війна двічі прокотилася територією Криму, його населення зменшилося майже удвічі з довоєнних 1,5 млн. чоловік, а після депортації Сталіним кримських татар складало лише майже 500 тис. осіб. Промисловість і сільське господарство півострова були зруйновані. 
Варто лише зазначити, що й через 10 років після звільнення Криму від фашистських загарбників у Криму було лише три магазини, які продавали хліб; 18 магазинів, що продавали м'ясо; 8 - молоко і 2 – тканини. Відчувалася гостра нестача води й електроенергії, практично не відбудовувалися міста й селища, зруйновані війною об’єкти інфраструктури. Отже Україні відводилася роль рятівника Криму, що й було головною мотивацією «щедрого подарунку» Хрущова.
І навіть у ці часи півострів залишається дотаційним регіоном. Україна надає Криму значні субсидії, зокрема, поставляє 85% прісної води, 80% електроенергії, 65% газу. Близько 70% туристів, що відвідують Крим – українці. 
З юридичної точки зору передача Криму і Севастополя Україні у межах Радянського Союзу була здійснена бездоганно, відповідно до існуючої на той час юридичної практики радянського комуністичного керівництва. Жоден документ не свідчить про якусь важливу персональну роль Микити Хрущова у цьому процесі. «Питання Криму» пройшло всі необхідні стадії опрацювання і було одноголосно схвалено Постановою Президії Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року.
Ця передача була у підсумку затверджена законом від 24 квітня 1954 року, прийнятим Верховною Радою Радянського Союзу – єдиним органом, уповноваженим схвалювати подібні рішення.