Шановний пане міністре,

Депутати парламенту,

Ваші Високоповажності,

Пані і панове,

Дорогі друзі,

 

26 років тому сталася одна з найважливіших подій ХХ століття – пішов у небуття Радянський Союз – один з найбільш кривавих і тоталітарних режимів в історії людства. Імперія зла, як його влучно назвав Рональд Рейган. Мільйони людей і десятки народів здобули або повернули собі омріяну свободу.

Вирішальним ударом по цій імперії стало проголошення незалежності Україною 24 серпня 1991 року та український всенародний референдум 1 грудня 1991 року. 90% українців тоді підтримали відновлення незалежної Української держави. Здобута незалежність ознаменувала собою сповнення мрій та боротьби багатьох поколінь українців.

На жаль, як виявилося, імперія зла тоді не зникла повністю. Всі думали, що це був нокаут. Але це виявився лише нокдаун. Вкотре недооцінивши небезпеку, демократичний світ дозволив злу, тоталітаризму і агресії знову підняти голову.

І тому сьогодні Україна змушена продовжувати боротьбу, щоб захистити свою незалежність і територіальну цілісність перед лицем зовнішньої агресії.

Свого часу, а саме у 2004 році, колишній Президент Чеської Республіки Вацлав Гавел, якого я глибоко поважаю і з яким протягом своєї попередньої роботи в Чехії мав честь кілька разів спілкуватися, сказав (цитую):

Je nesmírně důležité, aby Ukrajina byla opravdu svébytnou entitou. Je to země s bohatou historií, kulturní tradicí, země veliká, země s velikou budoucností. Je nesmírně důležité, aby tato země dokázala sama svobodně a nezávislé se rozhodnout, ke kterému s těch světových regionálních seskupení patřit. A pakliže se rozhodne ucházet se o členství v Severoatlantické alianci a Evropské unii, pak musí mít absolutně otevřené všechny dveře tímto směrem a Evropa by měla poskytnout ji maximální pomoc.

Ці слова є для мене надзвичайно важливими тому, що справжньою причиною російської агресії проти України став саме наш вільний і демократичний виборі на користь свободи, демократії та європейських цінностей. Саме за цей європейський вибір України протягом останніх років віддали своє життя понад десять тисяч українців.

Переконаний, що Росія, яка вже четвертий рік веде неоголошену війну проти України, ніколи не зможе змусити нас звернути з цього шляху. Бо наш вибір є незворотнім.  

Хотів би скористатися цією нагодою, щоб подякувати всім нашим друзям і партнерам, всьому цивілізованому світу, за неоціненну підтримку і солідарність, яку ми відчуваємо сьогодні на цьому шляху.

Пані і панове,

Мені випала честь представляти Україну в державі, з якою нас пов’язують глибокі історичні зв’язки. Шлях і українців, і чехів до свободи і незалежності мав багато спільного і пролягав через доволі схожі випробування.

Наступного року ви відзначатимете історичну дату - сторіччя створення Чехословаччини. Сторіччя створення Української Народної Республіки відзначатиме у 2018 і Україна. Між УНР і Чехословаччиною тоді навіть були встановлені дипломатичні відносини. На жаль, доля цих двох країн тоді склалася по-різному: чехи і словаки змогли зберегти свою державу, яка була однією з найрозвинутіших в Європі. Водночас Українська Народна Республіка через мовчазну згоду Європи була окупована Росією і опинилася у складі СРСР.

Окупація Чехословаччини іншим тоталітарним режимом – нацистським – у 1938, стала синонімом підступності, віроломства і нехтування міжнародним правом. Чимало хто сьогодні, до речі, проводить паралелі між Мюнхенською зрадою і окупацією та анексією Росією Криму у 2014.

Тим не менш, завдяки першому президенту Чехословаччини Томашу Гарріку Масарику десятки тисяч українців, насамперед представників інтелігенції, тоді знайшли прихисток в цій державі. Ми це пам’ятаємо і дуже цінуємо.

Наступного року ви вшановуватимете ще одну сумну дату – 50 років від радянської окупації Чехословаччини в 1968 році. Я хотів би щоб ви знали, що тисячі українців за свою позицію і солідарність з чехами і словаками тоді заплатили життям і свободою.

Один з них – Василь Макух, ще до Яна Палаха здійснив акт самоспалення у центрі Києва 5 листопада 1968 року, протестуючи проти окупації Чехословаччини. Я був би дуже вдячний, якби пам’ять про цю людину якимось чином була увічнена у Празі.

Другий – Зорян Попадюк – за організацію протестів проти окупації Чехословаччини на 12 років був кинутий радянським режимом у в’язницю. Два тижні тому він вперше відвідав Чехію, країну, за яку боровся.

Нову свободу наші країни отримали на зламі 80-х – 90-х років минулого століття. На мене – студента-богеміста Київського університету тоді, наприкінці 1989 року, справили незгладиме враження кадри сотень тисяч людей на Вацлавській площі, які вийшли на захист своєї свободи. Щось подібне я відчував лише тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на Майдан Незалежності у Києві під час Революції гідності взимку 2013-2014.

Чеська Республіка тоді дуже чітко сформулювала свої пріоритети – членство в ЄС і НАТО. Переконаний, що саме участь в цих організаціях значною мірою сприяло тому, що нині Чехія є економічно процвітаючою і безпечною державою.

Україні тоді пощастило менше. І через власну нерішучість, і через знову неготовність Європи, на початку 90-х наша держава вкотре була віддана у т.зв. «сферу впливу» Росії.

Однак сьогодні все змінилося. Сьогодні ми робимо те, що мали б зробити ще у 1991. Ми повертаємося туди, куди Україна історично належить – до єдиної європейської родини. Лише сьогодні, коли за свою свободу ми змушені були заплатити таку страшну ціну, Україна, як казав Вацлав Гавел, стала справді незалежною.

Тому я хочу подякувати чеському уряду, мільйонам чехів за допомогу, підтримку і солідарність. Я вірю, що з вашою незмінною підтримкою настане той час, коли і українці, і чехи будуть спільно жити в єдиній, безпечній і процвітаючій Європі.

Дозвольте підняти цей келих за Україну, за Чеську Республіку, за дружбу і процвітання наших двох держав і народів!

Дякую за увагу.

А зараз для мене велика честь передати слово нашому почесному гостю – Міністру промислової політики Чеської Республіки Їржі Гавлічеку.

,