Останні події, які розгорнулися навколо небажання Росії виконувати рішення Стокгольмського арбітражного трибуналу, вчергове доводить ненадійність та непередбачуваність цієї держави, яка продовжує застосовувати подвійні стандарти у взаєминах з цивілізованим світом.

Коротко нагадаю суть справи. 28 лютого Стокгольмський арбітражний трибунал ухвалив рішення на користь української національної енергетичної компанії «Нафтогаз України» щодо більшості важливих питань в спорі з російським Газпромом. Трибунал підтвердив порушення Газпромом зобов’язань щодо обсягів транзиту та присудив компенсацію в розмірі 4,63 млрд дол. США. Це рішення означає, що Газпром має сплатити Нафтогазу близько 2,56 млрд дол. США з урахуванням остаточного розрахунку за газ, поставлений в 2014 та 2015 роках. 1 березня Газпром (а реально – Росія) не лише відмовився виконувати рішення Стокгольмського арбітражу, а й постачати Україні вже оплачений газ. При цьому російська сторона повідомила про наміри розірвати всі укладені контракти на постачання та транзит газу територією України. Більше того, Росія без попередження зменшила обсяги постачання газу системою магістральних транзитних трубопроводів, що призвело до зменшення тиску та створило небезпеку для її стабільної роботи. Прикметно, що все це відбувалось на тлі погіршення погодних умов та зниження температури як в Україні, так і в інших країнах Європи.

Завдяки вжитим антикризовим заходам Україна у цій складній ситуації забезпечила стабільну роботу транзитних газопроводів та виконання своїх міжнародних контрактних зобов’язань. Україна вкотре довела, що є надійним партнером ЄС в питанні транспортування енергоносіїв.

Водночас, події останніх днів мали б спонукати багатьох у Європі замислитися над тим, чи можна будувати стабільні передбачувані відносини з країною, яка не перестає демонстративно порушувати міжнародне право та взяті на себе зобов’язання.  

Очевидно, що це не перша і не остання спроба Росії використовувати енергетичну зброю для досягнення своїх політичних цілей. Газ був, є і залишатиметься найважливішим інструментом політичного тиску і маніпуляцій Росії в міжнародних відносинах, поступаючись, хіба що ядерній зброї. В цьому немає жодного сумніву.

Росія вміло плете енергетичні павутиння та розставляє газові пастки, в які європейці регулярно потрапляють. Однією з таких пасток є «Північний потік – 2», політично вмотивований проект, метою якого є остаточно посадити Європу на російську «газову голку», щоб потім вже майже безкарно гратися в улюблену гру відкриття/закриття крану і вже відкрито шантажувати ЄС. Такі проекти становлять реальну загрозу європейській енергетичній безпеці.

Сам факт того, що Росія прагне будувати нові газопроводи у той час, коли половина існуючих транспортних потужностей до Європи залишається невикористаною, чітко виявляє її політичну логіку та мотивацію.

Побудова газопроводів в обхід України не має економічного сенсу, враховуючи низькі витрати на передачу та високий рівень надійності і безпеки української газотранспортної системи, яка є однією з найпотужніших у світі. Її пропускна здатність перевищує 288 млрд. куб. м на рік, а на виході в європейському напрямку складає понад 151 млрд. куб. м на рік. Вже зараз Україна здатна збільшити транзит газу до Європи на 60 млрд. куб. м щорічно.

Однак цей проект чудово вписується у стратегію гібридної агресії проти України та країн центральної Європи. З одного боку Росія прагне завдати по цих країнах відчутного економічного удару, оскільки послуги з транзиту енергоносіїв приносять їм сьогодні чималі прибутки. З іншого боку – повне припинення транзиту газу через Україну та держави центральноєвропейського регіону повністю розв’язує Росії руки питанні можливої військової агресії проти них. Не виключено, що побоювання повного припинення поставок свого газу в Європу було одним із факторів, які свого часу стримали Росію від розв’язання повномасштабного військового конфлікту на всій території України.

Північний потік-2 посилить домінуючі позиції Газпрому у Центральній та Східній Європі, що суперечить задекларованій політиці диверсифікації джерел постачання газу в ЄС та посилення енергетичної безпеки Європи. Крім того, враховуючи високу вартість будівництва та експлуатації цей газопровід навряд чи знизить вартість газу для європейських споживачів.

І енергетична безпека, і безпека в цілому не може бути гарантована, якщо вона не базується на принципі єдності та солідарності між союзниками. З цієї точки зору проект «Північний потік-2» вже частково досяг своїх цілей, підриваючи солідарність в ЄС, а також створюючи значні перешкоди на шляху до створення функціонального Європейського енергетичного союзу.

Натомість слід зосередити увагу на спільних діях, спрямованих на повну інтеграцію українського енергетичного ринку в енергетичний ринок ЄС з метою зміцнення взаємної енергетичної безпеки. Настав час перейти до практичної реалізації ідеї спільної модернізації та експлуатації української газотранспортної системи, включно з українськими газовими сховищами. Україна як член Енергетичного співтовариства рішуче налаштована продовжувати енергетичні реформи відповідно до Третього енергетичного пакета ЄС.

Ми залишатимемось надійним партнером Європи в енергетичній сфері, але водночас розраховуємо на солідарну підтримку та розуміння з боку наших партнерів в ЄС, у тому числі й Чеської Республіки.

,