17 травня, до Дня пам’яті жертв політичних репресій в Україні, Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс вшанував пам'ять Августина Волошина, Миколи Долиная, Степана Клочурака, Юрія Перевузника, Максима Славінського, Миколи Галагана - українських діячів, які в 1945 році стали жертвами радянського репресивного режиму. Багато з них поховано в Празі in memoriam, тобто це лише символічна могила, оскільки справжнє місце поховання не відоме. Ідеться, зокрема, про могили Августина Волошина, Максима Славинського та Миколи Галагана. 

Августин Волошин - Президент Карпатської України, у травні 1945 року заарештований радянською військовою контррозвідкою СМЕРШ, перевезений до Москви, де був закатований в Лефортовській в’язниці.

Августин Волошин народився у березні 1874 року в с. Келечин, на межі Закарпаття та Галичини, у родині священика. Закінчив Вищу Педагогічну школу у Будапешті. У 1897 р. Волошин був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. Того ж року почалася його праця в Ужгородській учительській семінарії, де він понад 40 років працював професором та директором.
Активною політичною діяльністю А. Волошин почав займатися з 1918 р. У цьому році він виступив одним із засновників Руської Народної Ради, згодом став Головою Центральної Руської Народної Ради. Після проголошення автономії тогочасної Підкарпатської Русі у жовтні 1938 р. А. Волошин став державним секретарем в уряді А. Бродія, а 26 жовтня 1938 р. – прем’єр-міністром. Після проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму його було обрано її президентом.
Однак відстояти свою незалежність новоствореній державі не вдалося. Під час окупації краю Угорщиною А. Волошин разом з урядом емігрував на Захід. Відвідавши кілька європейських столиць, оселився у Празі. Тут він повністю присвятив своє життя Українському Вільному Університеті, поринув у наукове життя й дещо відійшов від політики.
15 травня 1945 р. А. Волошин був затриманий органами СМЕРШу та направлений до внутрішньої тюрми НКВС СРСР у Москві. Йому було висунуто звинувачення «у ворожій діяльності проти Радянського Союзу».

Безперервні, з фізичними тортурами і психологічною наругою допити швидко відбилися на слабкому здоров’ї і так уже немолодого Августина Волошина. 11 липня 1945 р. він помер у тюремній лікарні Бутирської в’язниці в Москві.
У 2002 р. президент України Леонід Кучма підписав указ про присвоєння Президенту Карпатської України (1939 р.) Августину Волошину звання Героя України (посмертно).

Микола Долинай - міністр охорони здоров'я Карпатської України. У 1945 році заарештований органами НКВС, вивезений до Москви, засуджений, перебував у таборах Нижнього Тагілу. У 1953 році повернувся до Праги, працював лікарем.

Максим Славінський – посол УНР в Чехословаччині, заарештований радянською контррозвідкою у 1945 році, помер від катувань у київській Лук’янівській тюрмі.

Максим Славинський народився у селі Ставище Таращанського повіту Київської губернії (нині селище міського типу Київської області). У 1886 р. закінчив Другу київську гімназію, навчався на юридичному та історико-філологічному факультетах Університету святого Володимира (випуск 1895 р.). Будучи студентом, долучився до радикально-демократичних гуртків, які гуртувалися навколо Михайла Драгоманова.
У 1895–1896 рр. служив у російській імператорській армії. Після демобілізації жив у Петербурзі, дописувач періодичних видань. У 1901 р. висланий із Петербурга до Катеринослава, де працював в редакції газети «Приднепровский край».
У 1902 р. повернувся до Петербурга і продовжив літературно-журналістську діяльність. Водночас, за деякими даними, працював помічником присяжного повіреного. Із 1904 р. — в Одесі, редагує журнал «Южные записки». Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. На початку 1906 р. повернувся до Петербурга, співпрацював з різними виданнями. Після виборів до першої Державної Думи Російської імперії працював редактором газети Української парламентарної громади «Украинский вестник». Під час Першої світової війни у 1915–1917 рр. мобілізований до російської імператорської армії у чині прапорщика.
М. Славінский став одним із організаторів української демонстрації у Петрограді 12 березня 1917 р. Як один із керівників української громади тодішньої російської столиці відвідав голову Тимчасового уряду Ґєорґія Львова та заявив йому про необхідність задоволення вимог українського руху. Тоді ж увійшов до складу керівництва Української національної ради в Петрограді. Невдовзі його призначили головою Особливої наради з обласної реформи при Тимчасовому уряді та заступником комісара Тимчасового уряду зі справ України.
Після більшовицького перевороту залишався у Петрограді, але у травні 1918 р. через загрозу червоного терору повернувся до України.
За Гетьманату Павла Скоропадського призначений радником Міністерства закордонних справ. Згодом став послом Української Держави в Області Війська Донського та членом мирної делегації на перемовинах з радянською Росією. Від літа 1918 р. — член Українського Національного Союзу. Із жовтня 1918 р. — міністр праці Української Держави.
Член Радикально-демократичної партії, із 1918 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Восени 1918 р. обраний членом ЦК УПСФ. 13 грудня М. Славінського викликав Гетьман П. Скоропадський і ознайомив його із текстом грамоти про відречення та після правок М. Славінського відразу підписав документ. На початку січня 1919 р. отримав призначення на посаду посла УНР в Чехословаччині. Був особисто знайомим з Томашем Масариком.
За ініціативи М. Славінського видано серію з 41 брошури під загальною назвою «Poznejme Ukrajinu. Sbírka informačních a časových pojednání o ukrajinské otázce» (Пізнаймо Україну! Збірка інформаційних есе та роздумів про минуле щодо українського питання). Чимало дописував в українські та іншомовні періодичні видання.
У 1923 р. розпустив дипломатичну місію УНР в Чехословаччині та почав працювати професором Української сільськогосподарської академії в Подебрадах. Із 1931 р. перебував на пенсії та займався науковою та літературною діяльністю, перекладав твори європейських класиків українською та російською мовами.
У 1931–1938 рр. очолював Український республікансько-демократичний клуб у Празі, що організовував різні культурно-просвітницькі заходи для української діаспори. Також був заступником голови Української головної еміграційної ради — організації, що спробувала об’єднати українську діаспору. У 1937 р. у Парижі на запрошення Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України прочитав лекцію «Национально-государственная проблема в СССР». Текст лекції був опублікований окремою брошурою.
Автор значної кількості публіцистичних та літературних творів, спогадів, перекладів, зокрема, підручника «Історія України» (Подебради, 1934) та серії статей «Український монархізм» в часописі «Тризуб».
Із початком нацистської окупації Праги був викликаний на допит в гестапо.
Заарештований 27 травня 1945 р. відділом військової контррозвідки СМЕРШ 4 гвардійської танкової армії у Празі. Звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Із 2 серпня перебував у в’язниці № 1 УНКВД у Київській області. Помер до початку судового слідства 23 листопада 1945 р.
Джерело: "Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції".

Юрій Перевузник - міністр внутрішніх справ Карпатської України. У 1945 році заарештований радянськими спецслужбами, відбув 11 років каторги в Сибіру, після чого важко хворим повернувся до Праги.

Степан Клочурак - міністр збройних сил Карпатської України, у травні 1945 року заарештований радянськими спецслужбами, відбув понад 10 років у тюрмах і концтаборах СРСР, повернувся до Праги у 1956 році. 

14 травня радянські агенти СМЕРШу заарештували Степана Клочурака, президента Гуцульської республіки й особистого радника А.Волошина. Як визначного діяча українського життя в Празі, Клочурака заарештували одним із перших, вивезли до Москви та засудили до 8 років у трудовій колонії за полярним колом.

Степан Клочурак народився в селі Ясіня сучасної Закарпатської області. Після завершення Першої світової війни долучився до громадсько-політичного життя краю, відстоюючи ідею об'єднання Закарпатської України з Україною. У 1919 році проголосив Гуцульську республіку й став її президентом. Після входження Закарпаття до складу Чехословаччини, не припиняв своєї активної громадської роботи, зокрема був одним з ініціаторів заснування товариств «Просвіта» в регіоні.

Наприкінці 1938 року став особистим радником прем'єр-міністра Підкарпатської Русі А.Волошина. У дні проголошення незалежності Карпатської України був призначений міністром оборони.

Після окупації краю угорцями емігрував до Праги, де не полишав своєї активної діяльності. Після арешту в травні 1945 року, був викрадений агентами «СМЕРШ»у й перевезений разом із А.Волошином та Ю.Перевузником до Москви до в’язниці Лефортово. Членів уряду Карпатської України, як розповідав Степан Клочурак, під час допитів не били, однак морили голодом і не дозволяли спати.

26 грудня 1946 р. “Особое Совещание НКВД” у Москві засудило Ст. Клочурака на вісім років виправно-трудових таборів.

Родичі Степана Клочурака на Закарпатті теж були репресовані та переслідувані. Мабуть, найбільше постраждала його сестра Анна Лофердюк. У 1950 р. в рамках “розкуркулення” її спочатку вигнали з власної хати у Чорній Тисі в Лазещину, потім засудили за ніби “не сплачений держподаток” на дев’ять років таборів.

Степан Клочурак відбував покарання в Воркутлагу. У 1953 році був засуджений до пожиттєвого вигнання в Воркуті, і лише в1957 році йому віддали чехословацький паспорт і дозволили повернутися до Праги.

Решту життя Степан Клочурак і члени його сім’ї жили під постійним наглядом спецслужб. На початку 1980 року від нервового напруження у Степана Клочурака стався сильний крововилив у шлунок. Його відвезли до лікарні, де крововилив було припинено. Проте, після ускладнень через грип, 8 лютого 1980 року він помер.

Микола Галаган – посол УНР в Угорщині, у 1945 році заарештований радянськими спецслужбами, подальша його доля невідома.